Самчук

Робота музею У.Самчука

Хронологiя життя i творчостi Уласа Самчука

Заснований і розпочав роботу у лютому 2005 року.

 

Ввідкриття

 

 

 Сертифікат17 грудня 2010 року Літературний музей Кременецького ліцею отримав свідоцтво про відомчу реєстрацію музею закладу освіти системи Міністерства освіти і науки України (свідоцтво № 20/53).

Організатори світлиці:

Відповідальні за збір матеріалів:

  • Аврамишин А.М., директор ліцею, учитель української мови і літератури
  • Трачук В.М., заступник директора з НМР, учитель української мови і літератури

Експозиціонер:

  • Чернихівський Г.І., науковий працівник Кременецького краєзнавчого музею, член Національної спілки письменників України

Художнє оформлення:

  • Пташкін О.

Завідувач музею: Діхтярук Тетяна Миколаївна, учитель української мови і літератури.

 

Музейний актив:

1.Сектор збереження і обліку матеріалів – Діхтярук Т.М.

2.Сектор організації збиральницьких експедицій (пошукові загони)

  • Діхтярук Т.М., Білоус О.М., учителі української мови та літератури;
  • Мельник Т.М., учитель зарубіжної літератури.

3.Сектор оформлення експозицій – Савіцька Л.В., заступник директора з виховної роботи, учитель художньої культури; Омельчук А.І., учитель інформатики.

  1. Сектор заходів оргмасової роботи – Трачук В.М., заступник директора з науково-методичної роботи.

 

Графік роботи

літературного музею

«Світлиця Уласа Самчука»

на 2015–2016 н.р.

 

Понеділок 10 00  16 00
Вівторок вихідний
Середа 10 00  16 00
Четвер 10 00  16 00
П’ятниця 10 00  16 00
Субота вихідний
Неділя вихідний

 

Мета роботи полягає у залученні молодого покоління до вивчення творчості геніального письменника Уласа Самчука та вихованні гармонійно розвиненої особистості українця з багатогранними знаннями, глибокою національною свідомістю, високими інтелектуально-творчими, духовно-моральними якостями, патріотичними почуттями та працьовитістю; у популяризації творчої спадщини письменника і громадсько-політичного діяча.

 

Головними завданнями музею є:

  • поглибити знання учнів про видатного земляка Уласа Самчука;
  • розвивати почуття патріотизму та гордості за рідну землю;
  • розвивати пошукову, краєзнавчу, науково-дослідницьку роботу;
  • проводити культурно-освітню роботу серед учнівської молоді та інших верств населення;
  • організовувати та брати участь у районних, міських, обласних, обласних заходах, присвячених У.Самчуку та культурним діячам краю;
  • збирати і систематизувати твори письменника, дослідницькі роботи про нього, документи, пов’язані з періодом життя і творчості У.Самчука;
  • розробляти та проводити екскурсії місцями У.Самчука, зустрічі з дослідниками його творчості;
  • надавати можливість використання матеріалів музею в навчально-виховному процесі та науково-дослідницькій роботі.

 Експозиція музею

Дермань

            ДерманьТут Улас Самчук народився 20 лютого 1905 року. Це велике і культурне село, що розкинулось на горбах, засаджених садами – яблунева столиця Волині. Давній Свято-Троїцький монастир, заснований ще в ХI ст. коштом князя Острозького, мав друкарню і школу. До 1917 року тут була гімназія, духовна семінарія та школа при ній.

Кожен пагорб у селі мав свою назву (і тепер вони збереглися). На пагорбі «Запоріжжя» стояла хата Самчуків.

У діда Антона були сини Олексій, Єлисей, Омелько, Парфеній і дочка Лукія. Жили вони великою працьовитою родиною з чотирнадцяти- шістнадцяти чоловік.

Батько Уласа Олексій Антонович  (1869-1937) був одружений двічі. Перша дружина померла, залишивши йому дітей Катрусю і Василя. Вдруге він одружився з роботящою дівчиною Настею, дочкою Уляна Рудого (1880-1934). У них народилось п’ятеро дітей, двоє старших хлопців померло, а залишились Улас, Федот і Васса (Василина).

Батько – «господарський дух», «родовий з діда-прадіда мужик», – був важко перепрацьований, все життя обробляв землю, корчував ліс, бив каміння, щоб «вивести в люди» своїх дітей. Будучи «раціонально заложеним», він передав цей раціональний склад мислення, як і почуття любові до землі та пошани до праці й людей праці, й своєму синові. Як і почуття відповідальності за все і всіх, хто біля тебе, бо окрім праці, щиро переймався громадськими справами, за що вдячне село справило йому по смерті «дуже величавий похорон».

Мати – «мрійниця, неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й тілі. Вона могла жити з ласки сонця і щедрот землі, як кожна ластівка.» Вміла гарно танцювати, співати. Здалася вона Олексієві «недосяжною фантазією щастя», і пожертвував він заради цього своїм спокоєм, не зваживши на те, що ніякого приданого вона не мала. Чутливість, ліризм натури, вразливість Уласа Самчука – це від матері.

І обом їм він завдячує тим, що став письменником, бо вони не перечили його захопленню літературою.

На цьому ж стенді можемо побачити фотографію, на якій зображені малий Улас з учнями і вчителем Карпом Перебийносом у Дерманській вищепочатковій школі. Це фото датоване 1920 роком, тоді ж Самчук закінчив школу, йому було 15 років. Згодом поляки  закрили цей заклад, бо за часів Української Народної Республіки він був перетворений із школи при духовній семінарії на вищепочаткову із українською мовою навчання. На час навчання у вищезгаданій школі  (тоді сім’я вже залишила Дермань), Улас квартирував у дядька Єлисея, тут познайомився із двоюрідною сестрою Палажкою і дружбу цю зберіг на все життя.

У Дермані сім’я Олексія Самчука прожила недовго, уже в 1913 році батько продав свою землю і переїхав у Тилявку. Разом із Самчуками сюди переїхало ще кілька родин, щоб закупити поле, яке пан продавав відносно дешево.

  

Тилявка. Кременець

Тилявка. КременецьПоселились дерманці на краю Тилявки і заснували нову вулицю – Дерманську. Першим прагненням батька було будь-що будуватися. Він закупив укупі десять десятин землі і над шляхом почав зводити будівлі: дерев’яну клуню, цегляний хлів, який переходив у хату, від дороги — огорожа, за нею – садок. Спільною важкою працею Самчуки розпочали господарювати. Життя поволі налагоджувалося. Коли ж настав вересень, хлопчик пішов у перший клас. У центрі біля самої церкви стояла школа. Ось як змалював її письменник у романі «Волинь»: «Школа трохи далі, над вулицею по правому боці. Володько (прообраз У.Самчука) побачив її, і його жаль пройняв… Перед ним убога, крита соломою, на чотири вікна, мало що більша від звичайної селянської хатчини. П’ять дерев’яних, погнилих східців від дороги ведуть до невеличкого розхитаного ґаночка.» Над дверима напис: церковно-приходська школа. Тут упродовж чотирьох років навчався малий Улас. Сюди приходили не вчитися, а пізнати кілька знаків. Початкова освіта була однобокою, неповною, безсистемною. Книги переважно релігійного змісту, навчання проводилось російською мовою. «Відколи ця школа тут стояла, ніхто ще не вийшов грамотним, і треба додати, що й таких шкіл на так звану цілу волость, що складалася з шістнадцяти сіл, було не більше трьох.» У 1917р. після закінчення школи у Тилявці батько відвіз його до школи у Дермань.

Рідня Уласа Самчука обрала хліборобську долю, а навчання продовжив Улас та його двоюрідний брат Григорій, син дядька Єлисея із Дерманя, який закінчив історико-філологічний факультет Варшавського університету, працював доцентом університету у Львові, 1940 року був заарештований і зник безвісти. Бачимо і молодшого брата Уласа, Федора Самчука із дружиною та дітьми, який залишився у Тилявці.

  

Гімназія (1921-1927рр.)

ГімназіяЗакінчивши три класи Дерманської школи при семінарії, Улас Самчук склав іспити до 5-го класу Української гімназії у Кременці.

Так, у 1921році Самчук стає учнем Кременецької приватної гімназії. Батько його не зважав на високу плату за навчання, бо бачив потяг сина до знань, відчував його природний дар.

Навчається він у Кременці до 1926 р., письменник залишив багато спогадів про свої гімназіальні роки. Життя цього міста і гімназії у 20-х роках Самчук відобразив у двотомному романі «Юність Василя Шеремети». Тут ідеться про формування української інтелігенції  того часу. Гімназія постає у романі такою: «Проста… навіть дуже проста. Невеличкий старий жовтий будинок. Ґанок з двома колонами і широкі, кам’яні, витоптані сходи. Цей будинок не був призначений на школу…він не має коридорів, не має класів…»

Але це був один з тих закладів, що поповнював кадри української інтелігенції на Волині. У програмі курсу містилися такі предмети, як релігія, мови польська, русинська, французька, латинська, арифметика, алгебра, геометрія, тригонометрія, історія Польщі та загальна історія, філософія та інші.

Висококваліфікованим був і викладацький склад. Директор, куратор латини, Сергій Міляшкевич закінчив Харківський університет; викладач математики, фізики, хімії Василь Кавун – Петербурзький учительський інститут, історик і географ Андрій Кущ – Київську духовну академію, викладач французької мови  Катерина Міляшкевич – вищі курси іноземних мов у Петербурзі, викладач української мови і літератури  Віктор Гнажевський – Казанську духовну академію та інші.

У гімназії формувалося Уласове літературне спрямування. Силами гімназистів видавався рукописний часопис «Юнацтво». Самчук був керівником літературного гуртка під тією ж назвою. У єдиному номері був поміщений вірш У.Самчука (зразок його бачите на стенді). Улас брав активну участь у літературних вечорах, вікторинах, читав власні твори колегам-гімназистам.

Культурне життя Кременця того часу було жвавим. Особливо діяльною була «Просвіта». Самчук підтримував зв’язки з Борисом Козубським, Семеном Жуком, Михайлом Черкавським та ін.

Чимало гімназистів стали відомими письменниками, громадськими діячами. Досить назвати лише такі імена, як О.Лятуринська, М.Кавун-Кремінярівська і, звичайно, У. Самчук.

Гімназія формувала в дітях незмінних борців проти всіх видів деспотії й тоталітаризму за ідеали свободи і справедливості, виховувала в них вічну любов до рідного краю – до України, її мови, культури. Самчук усе це засвоїв, зберіг і віддав сповна рідному народові через свої твори, хоча жити в Україні він не мав можливості.

Влітку 1927 р. У.Самчук служить у війську. В числі дружини від 16-го полку 3-ої дивізії здобув перемогу у змаганнях з марафонського бігу. Разом з іншими переможцями він отримав медаль за хоробрість та два дні відпочинку. На ці два дні вояк попросився до міста, і дощової темної ночі перетнув польсько-німецький кордон. За дезертирство німецький суд присудив Самчуку  3 місяці ув’язнення. Після звільнення він працював у місті Бойтені на Горішньому Шлезьку в багатого поміщика. Щасливий випадок привів його у родину директора гімназії, там він був учителем російської та польської мови і сам учився. На 1928-29 р. поступив у Бреславський університет, з якого перевівся до Праги в Український Вільний Університет.


 Прага

 ПрагаНа цьому стенді відтворений празький період життя У. Самчука. Ми бачимо фото першої дружини У.Самчука Марії Зоц. Вона теж училася в університеті, приїхала з Радянської України до своїх братів. Після закінчення університету вона працює в аптеці, приймає чеське громадянство і бажає тихого сімейного життя. Доля звела два цих серця, але вона ж і розведе їх, заповівши Уласу довгі роки чужих доріг, а Марії – повернення на Україну. Але тепло цього почуття залишиться з ними на все життя.

Празький період письменник охарактеризував так: «У житті кожної людини є час і місце, що творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий.»

Тут він зустрівся з О.Стефановичем, О.Лятуринською, Л.Мосендзом, О.Ольжичем, О.Телігою. Тут народжувалася нова література, найяскравішим проявом якої була «Празька школа». Тут були написані «Волинь»,» Марія», зміцнів його талант, сформувалась духовна особистість письменника. Це покоління вірило в ідею, її дієвість, здійснення, вірило в перемогу.

Важким ударом для Самчука став розкол у рядах Організації Українських Націоналістів на «мельниківців» та «бандерівців», адже це була та організація, яка об’єднала емігрантів навколо ідеї боротьби за незалежну Україну. Він принципово не сприймав розколу і розбрату.

З проголошенням у 1939 р. Карпатської України У.Самчук виїхав до Хуста, брав активну участь у проголошенні Карпатської України, дописував у газету «Українське слово», що друкувалася в Парижі. Тут зміцніла його дружба з сином поета Олександра Олеся Олегом Ольжичем.

У березні 1939 р. Самчук був заарештований угорцями і мало не розпрощався з життям, але дивом залишився живий. Він у 1940 р. приїжджає до Кракова, де гуртувалася українська інтелігенція. Всі будували різні плани повернення в Україну.

 На рідній землі

ПоверненняУ липні 1941 р. Улас та його хороша товаришка О.Теліга нелегально перейшли кордон вбрід через річку Сян і прибули до Львова. Письменник мріяв побачити своїх рідних, тому він їде до Рівного, а звідти у Кременець, Тилявку. Батьків уже не застав, вони повмирали ще перед війною.

У Рівному У.Самчук разом із Степаном Скрипником організовують видавництво «Волинь» і однойменний часопис. 1 вересня 1941 р. вийшов перший номер часопису «Волинь», головним редактором якого був У.Самчук, а в редакційну колегію входили О.Теліга, О.Ольжич. Тут друкувалися твори Є.Маланюка, О.Ольжича, О.Теліги, Ю.Косача, Р.Бжеського. Часопис виходить 40-60 тисячним тиражем. У статтях і репортажах Самчук пише тільки правду і чимало місця приділяє ідеї української державності. За одну з таких статей «Так було і так буде», опубліковану 22 березня 1942 р. німецька влада заарештувала Самчука. Ось кілька рядків: «Любимо землю наших предків, – пише він, – горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Це є зов крови, наказ тієї вищої мудрої сили, яка всім на землі сказала: «Будьте!»

У квітні 1942 р., вийшовши з тюрми після амністії, яку оголосив Гітлер на честь свого дня народження, У.Самчук продовжував писати репортажі у газету, хоча офіційно він був на роботі у пресовому агентстві німців. Постійно перебував під наглядом окупантів.

Влітку 1943 р. німці провели масові арешти української інтелігенції. На цей час письменник був у відрядженні. Він об’їздив значну частину України – Київ, Харків, Полтаву, Кременчук. Кілька разів навідувався до Кременця і Тилявки.

У цей час він зустрічає свою дружину – «делікатну, філігранну, з великими карими очима» Таню Чорну-Прахову, актрису, сценографа,яка співпрацювала із кінорежисерами Савченком, Кавалерідзе, Довженком (роль у фільмі «Земля»). Вона пройде з ним важкі дороги війни, повоєнного лихоліття, еміграції, ділитиме до останніх днів радощі і труднощі (померла Тетяна Федорівна у   1990 р., похована поруч із Уласом Самчуком у Торонто).У листопаді 1943 р. подружжя востаннє побувало на Волині, у рідному селі, Кременці.

 

У таборах Ді-Пі

Ді-ПіВлітку 1944 р. сім’я Самчуків залишає Україну, вони їдуть у Німеччину в табори для переміщених осіб. На чужині письменники-українці об’єдналися в Мистецький Український Рух. Заснований він був 1945 р. у м. Фюрті. Головою його став Улас Самчук. Про свою діяльність у таборах письменник розповів у книзі «Плянета Ді-Пі». МУР – це спроба об’єднати письменників на ґрунті безпартійності, солідарності, толерантності. Видавався збірник та альманах «МУР», на з’їздах обговорювалися нові твори, шляхи розвитку української літератури, проблеми прози, драматургії, поезії.

«Надходить час, коли ми мусимо стати громадянами, членами суспільства, членами нації, повірити в себе як у живу дійсність…всі ми сьогодні однакові націоналісти…» Ю.Шерех згадує, що Самчук «усіх вислуховував, витирав сльози кожному, хто вважав себе скривдженим… Такої людини потребував МУР, голова добре розумів роль і завдання організації: творити справжню єдність з елементів, що виникли внаслідок тих історичних умов, в яких задихалася, борсалася і змагалася розірвана на шматки українська культура». За формальну дату кінця МУРу можна вважати 12 липня 1948 року, коли Самчука  було прийнято до еміграції в Канаду і він відійшов від Мурівських справ.

На Канадській землі

КанадаУ вересні 1948 р. Самчук з дружиною виїжджає до Канади. Вони жили у Торонто. Улас Олексійович знову створює об’єднання українських письменників «Слово». Тут він закінчує 2 том «Осту» «Темнота», а третій — «Втеча від себе» – аж у 1982. Письменник бере активну участь у згуртуванні волинян Канади і США, діяльності товариства «Волинь», відродженні давніх звичаїв і обрядів, поширенні їх серед молоді, утвердженні думки про самобутність української культури.

 

9 липня 1987 р. Улас Самчук помер. Свої невеликі заощадження він передав на видання чергового номера альманаху «Слово» та на спорудження музею-архіву. Ще за життя письменника була випущена ювілейна марка з портретом письменника. В Торонто на громадських засадах був створений музей Уласа Самчука. У 1994 р. в дар Україні було передано його архів.

 

Вшанування пам’яті

 Вшанування памятіВ Україні відкрито про Уласа Самчука заговорили у 1992 році. Першою ластівкою повернення доброго імені нашому землякові стала публікація роману «Марія» у 1992 р. в журналі  «Тернопіль» з подання Гаврила Чернихівського. У цьому ж і в наступному роках вийшли окремими виданнями романи «Марія» та «Волинь» у Києві.

У 1993 р. на будинку, де жив Улас Самчук у Тилявці  і де донині живе родина по лінії брата Федота – Лідія (племінниця), споруджено меморіальну дошку. У Тилявецькій школі в 1995 р. відкрито меморіальний музей У. Самчука. У цьому ж році в Кременці  на будинку, де розміщувалась Українська приватна гімназія по вулиці Б. Харчука, та будинку, де квартирував Улас Самчук, відкрито меморіальні дошки, а вулицю Костельна названо його іменем. У 1993, 1995 і 2000 рр. відбулися урочисті конференції у Тернополі, Рівному, Кременці. Випущено наукові збірники з їхніми матеріалами. У стінах Кременецького ліцею упродовж усіх років існування вшановують пам’ять Уласа Самчука, щорічно відбуваються читацькі конференції, екскурсії місцями Самчука, учні беруть участь у конкурсі «Самчукова криниця». 15 травня 2003 року навчальному закладу присвоєно ім’я Уласа Самчука.

У 2005 році широко проходило святкування 100-річчя з дня народження Гомера ХХ століття, Уласа Самчука. 26 лютого цього року у нашому закладі була відкрита світлиця Уласа Самчука. Ліцей відвідали гості із Канади – розпорядники волі письменника – Ярослав та Оксана Соколики. 20 лютого відбувалось вшанування пам’яті Уласа Самчука і з нагоди його дня народження було відкрито пам’ятник у Рівному, погруддя у Здолбунові та  Тилявці. До цієї дати приурочений випуск в Тернополі друком роману-трилогії «Ост» та проведена конференція. В  Острозі перевидано роман-трилогію «Волинь», а в Рівному вперше в Україні видано роман «Юність Василя Шеремети».